Сидів. Такий задумливий, похмурий,
А на душі аж кішки скреготіли.
То жах, коли болить душа, бо краще – тіло.
І голова болить, тремтить статура.
Куди б сховатися від цього світу?
Набрид цей безкінечний щохвилинний жах.
Щоночі уявляти, що ти птах,
А вранці знову плечі заболять від гніту.
Щодня одне й те саме: сірий день,
І вечір підкрадається похмуро.
По темній вулиці іде чиясь фігура.
Їх тисячі блукають, як і цей.
Пані Олено, думки у вірші цікаві, але читайте теорію віршування. Форма вірша потребує шліфовки. Я маю на увазі кількість складів у рядках, кількість наголосів і т.д. Ви почали писати ямбом першу строфу, то ж ямбом і закінчуйте «І гОлова болИть, тремтИть статУра»- збивається ритм, а значить, нам, читачам, читати вірш нелегко через подібні спотикання. Слова «день — цей» — не римуються. Я — не критик, я — читач, тому пробачте, що» вставляю свої п»ять копійок».
вставляйте, конечно. спасибо Вам за замечания. я обращу внимание. а стихи написаны давно, поэтому замечания одни и те же.