Діряві черевики.
Не одяг, а шмаття.
Душі не чути крики:
«Мерзенне це життя!
На пенсію убогу
Не вижити мені.
Батьки пішли до Бога.
Немає вже рідні.
А у Верховній Раді
В шикарному вбранні
Сидять, життю не раді,
«Сини» народу. Гнів
Панує в тій громаді:
«Мерзенне це життя!
Не раді ми зарплаті,
Не одяг в нас — шмаття.
А «тачки» наші, «хижки» —
Справжнісінька ганьба!
Підвищити нам трішки
Зарплату, бо — «труба»!
Сказали і зробили.
На купу грошей знов
Народ свій надурили.
Така вже їх любов
До неньки-України,
Де точиться війна,
Донбас лежить в руїні
І повно скрізь лайна.
А я, старенька бабця,
Погоджуюсь з ниттям
«Народного обранця»:
«Мерзенне це життя!»
Дуэлит
Литература. Поэзия. Критика. Публицистика.
Ох, не люблю політику в віршах. Але … добре написано, кума. З дуже хорошим почуттям міри. Без пересолу.
Тут немає політики, Сергію. Це — сумна реальність. Рішення наших нардепів підвищити собі зарплату в сорок тисяч гривнів щомісячно — це вже перебор, як не крути! Зарплата медиків і вчителів 2-3 тисячі.. А пенсія … За часів Радянського Союзу навіть «Алі Баба і сорок розбійників» таке собі не дозволяли. Було ж тоді в комуністів хоч трохи совісті. Тепер Брежнєва, думаю, зачислили б до «ліку святих».
Да, политика политикой, а кушать-то хочется.
Вот именно, Елена. А на пустой желудок что-то не пишется «про трели соловья».
Правильно не пишется. Всё по теории Маслоу. 🙂